Наш світ, як і життя, не дуже різноманітний, але ще й цікавий. Про що, говорить багато фактів з історії. Які сьогодні, ми можемо вважати кумедними. Але колись, це була справжнісінька реальність. Тому, давайте глянемо на все це з боку, та зрозуміємо, в який чудовий час ми живемо.
- Бікіні
Бікіні вигадав французький дизайнер одягу Луї Реар. Назвав він його на честь однойменного атолу, де США проводили випробування атомної бомби. І відразу після появи купальника 1946 року в багатьох країнах його вважали настільки провокативним і непристойним, що заборонили на законодавчому рівні.
З 1949 року стало не можна перебувати у бікіні на пляжах у Франції. А Німеччина забороняла носити такі купальники у громадських басейнах аж до 1970-х років. Аналогічні обмеження вводилися в Іспанії, Італії, Португалії та Австралії, а також у низці штатів США. Ватикан, звісно, оголосив носіння бікіні гріховним. У СРСР розжитися таким купальником жінки взагалі думати не сміли, а партійна верхівка засуджувала бікіні як «капіталістичний декаданс».
Але в 1950-х поширення гламурних знімків популярних акторок і моделей по обидва боки Атлантики призвело до популяризації бікіні. Купальники стали носити незважаючи на заборони, і ці закони залишились у минулому.
- Попкорн
Зараз попкорн та перегляд фільмів у кінотеатрі, та не тільки, фактично нерозривні речі, але так було не завжди. За часів німих картин власники кінотеатрів відмовлялися продавати цей продукт у своїх залах. Справа в тому, що на початку ХХ століття кіно сприймалося як форма розваги для інтелектуалів. Сеанси відвідували джентльмени у фраках та леді у вечірніх сукнях. Ви можете собі уявити, щоб хтось прийшов на постановку Шекспіра або оперу Верді хрускати попкорном і хлюпати кока-колою?
Ось і в кінозалах тих часів не можна було їсти попкорн. Їхні власники прагнули створити атмосферу, подібну до тієї, що панувала в престижних театрах. Вони прикрашали приміщення картинами та завісами, встеляли їх гарними килимами і побоювалися, що попкорн може забруднити і псувати ці покриття.
Але пізніше, коли фільми перестали бути німими, кіно стало масовою розвагою, доступною не тільки панам у фраках. І їжу дозволили проносити до залів. Спочатку попкорн пропонували купці на вулицях перед кінотеатрами. І їхні власники отримували додатковий прибуток за дозвіл продавати його у вестибюлях своїх будівель. Але пізніше вони зрозуміли, що можуть і самі торгувати їм усередині кінотеатрів.
- Шахи
Спроби заборонити їх робилися за всіх часів. У середньовічній Європі шахи неодноразово відносили до азартних ігор, які засуджували і світську владу, і духовенство. Так, абат Клервоський включив заборону на них до статуту ордена тамплієрів у 1128 році. А єпископ Парижа Одон де Сюллі заявив, що людям церкви не можна «торкатися шахів і мати їх вдома».
Поряд з іншими розвагами цю гру засуджували свого часу король Англії Генріх III та король Франції Людовік IX. Останній навіть назвав шахи марними та нудними. Щоправда, інші панове проти шахів нічого не мали. Наприклад, великий магістр Тевтонського ордена Вернер фон Орзельн вважав їх відповідним заняттям для лицаря.
- Жіночі брюки
17 листопада 1800 року в Парижі було введено закон, згідно з яким жінки мали отримати дозвіл від поліції, щоб мати право носити штани. А у 1892 році в нього внесли поправки: одягати штани можна було за умови, якщо жінка тримає поводи коня. Так, саме так! Якщо жінка їде на коні сама, то штани носити можна, а якщо з кавалером чи інструктором по верховій їзді, то нехай перевдягається у спідницю. 1909 року закон знову було змінено. Тепер штани також дозволялося носити, якщо жінка пересувається велосипедом. А якщо вона злазила з нього, то треба було тримати руки на кермі. Це була необхідна умова — інакше як правоохоронці зрозуміють, що її не треба штрафувати?
Далі, 1969 року міська рада звернулася до тодішнього начальника поліції Парижа з пропозицією скасувати закон, бо його все одно вже ніхто не дотримувався. Але жандарм відмовився, заявивши, що потреба в ньому може знову виникнути через непередбачуваний характер моди. Ще одна спроба скасування закону провалилася в 2003 році, коли на пропозицію про це міністр, який відповідає за гендерну рівність, заявив, що немає необхідності змінювати постанову, яка й так не дотримується.
Загалом офіційно парижанкам дозволили носити штани лише 31 січня 2013 року. Уявіть, скільки вони до того часу накопичили неоплачених штрафів?
- Кава
Каву зараз може пити будь-хто. Але були часи, коли вона прирівнювалася до наркотиків.
Наприклад, у Мецці XVI століття кава, або, як її називали араби, кава, була заборонена владикою міста Хайр беком. Той дізнався, що мусульмани суфії у своїх кав’ярнях не лише розпивали стимулюючі напої, а й розмірковували ночами про його політику. Правитель вважав це небезпечним вільнодумством, аргументуючи свої висновки тим, що кава заважає мусульманам зосереджуватися на молитвах, а Коран забороняє одурманюючі речовини. У результаті 1511 року градоначальник оголосив вживання кави порушенням і велів спалити всі кавові кущі. Щоправда, заборона не тривала й року. Справа в тому, що султан Каїра Аль Ашраф Гансух Аль Гаврі сам був любителем кави. Дізнавшись, що його намісник витворяє у священному місті, правитель наказав почати перевірку щодо нецільового витрачання коштів, визнав Хайр бека винним у розтратах і стратив. А вживати каву милостиво дозволив.
Ще напій був заборонений у Швеції в 1777 королем Густавом III. Це було викликано двома причинами: государ хотів знизити споживання імпортних товарів та змусити підданих розвивати державну економіку. В умовах заборони кави шведам довелося б імпортозаміщувати іноземні напої чимось своїм, народним. Наприклад, традиційним відваром шипшини. Крім того, Густав ненавидів каву і був переконаний, що та шкідлива для здоров’я. Він навіть сперечався з Карлом Лінієм, шведським ботаніком намагаючись переконати його у небезпеці напою. Король узяв двох близнюків злочинців, засуджених до довічного ув’язнення, і змусив одного пити каву, а іншого чай. Щоправда, експеримент провалився: брати пережили правителя, і той, що пив чай, помер раніше. А заборона на каву в результаті була скасована, тому що її популярність лише зростала.
- Футбол
У наші дні футбол — популярна частина масової культури: натовпи людей вболівають за свої команди та спостерігають за перебігом матчів із трибун стадіонів. Але в Середньовіччі цей спорт був протизаконним у деяких країнах — наприклад, в Англії та Шотландії.
Першу зафіксовану істориками заборону було видано Едуардом II Англійським 13 квітня 1314 року. Монарху не подобалося, що футболісти надто галасують на вулицях. Його син Едуард III, зійшовши на престол, батьків закон підтримав і наказав фанатам зайнятися більш корисною справою, яка реально може допомогти країні, — стріляниною з лука. Логічно, стрілець буде корисним на полі бою. А футболіст що? У ворожих лицарів м’ячик штовхатиме?
Інші королі, наприклад Річард II, Генріх IV, Генріх V та Генріх VIII, теж забороняли цей вид спорту за часів свого правління. Особливо кумедно, що останній зі згаданих у молодості був пристрасним гравцем у футбол. Але потім він змінив свою думку. Справа в тому, що тоді футболісти грали не на стадіонах, а просто на вулицях. І коли Генріх підрахував, скільки шкоди скарбниці вони завдають, то назвав це заняття «плебейською грою» і в 1548 заборонив його під страхом страти. Скасували обмеження лише до 1603 року.
- Бодібілдинг
У наші дні люди, які активно займаються фітнесом і мають велику мускулатуру, викликають захоплення та заздрість. Але так було не завжди.
У 1960-х роках до Радянського Союзу привезли фільм «Геркулес» іспано-італійського виробництва, головну роль у якому виконував атлет Стів Рівз. На сучасних бодібілдерів, вирощених на рясні білковій їжі, протеїні та інших досягненнях нинішньої фармакології, його форма не справила б особливого враження. Але для радянських глядачів Рівз став кумиром і одним своїм виглядом надихнув безліч чоловіків почати гойдатися. Ще однією іконою спортсменів у СРСР став югославський актор і гімнаст Гойко Мітіч, який знімався у фільмах виробництва НДР у 70-х роках.
Однак на засіданні Держкомспорту СРСР навесні 1973 року бодібілдинг заборонили з ідеологічних причин. Вважалося, що розвивати м’язи та позувати перед дзеркалом без будь-якої практичної користі — антирадянське заняття. Єдиними «легальними» силачами залишили артистів цирку. А решті хитань суворо рекомендувалося займатися «функціональними» видами спорту, а не нарощувати масу для краси. Більше того, бодібілдинг розглядали як «буржуазне» та «капіталістичне» явище, пов’язане із Заходом. Пропаганда могутніх м’язів та рельєфного преса могла розвинути «індивідуалізм» та «егоїзм» у радянських громадян та підірвати ідею комуністичної солідарності.
У результаті бодібілдери змушені були тренуватися у підвалах житлових будинків, використовувати саморобні гантелі та штанги, зроблені з рейок та арматури, та виписувати спортивне харчування контрабандою. Ну чи купувати у непристойно великих кількостях дитячі суміші «Малюк» в універмагах, викликаючи підозрілі погляди продавців.
Заборона на бодібілдинг була знята в роки перебудови, і тоді радянські культуристи, вразившись Шварценеггером, Сталлоне і Ван Даммом, змогли нарешті займатися відкрито, не побоюючись рейдів міліції або активістів комсомольців.
- Боулінг
Боулінг існує вже кілька тисяч років і має багату історію. Але і фанати цієї гри теж зазнавали гонінь. Наприклад, в Англії король Едуард III, який, як ми пам’ятаємо, не лагодив з футболістами, в 1366 заборонив боулінг, оскільки вважав, що ця гра також відволікає людей від стрільби з лука. А отже, знижує ефективність тренувань сільського ополчення. Заборона на цю гру також походила від короля Едуарда IV в 1477 році. А вже згаданий Генріх VIII запровадив обмеження на неї у 1511 р.
Ні, він не зовсім заборонив боулінг — просто ухвалив закон, за яким дозволити собі це могла лише аристократія. Наприклад, власники спеціальних дворів із газонами мали платити серйозну на той час суму в 100 фунтів стерлінгів щорічно, а гра на нічийних галявинах та в барах стала незаконною. Простолюдинам залишалося цим займатися тільки в закритих приміщеннях і тільки в індивідуальному порядку. А ще один англійський закон, прийнятий у 1541 році, дозволяв робітникам грати в боулінг виключно на Різдво і лише у будинку свого господаря, у його присутності. Скасували цю заборону 1845 року — все одно її ніхто не дотримувався.
